ІСТОРИЧНІ
ВІДОМОСТІ ПРО РОЗВИТОК АКУШЕРСТВА НА УКРАЇНІ
Акушерство
(від франц. accoucher — народжувати) — галузь клінічної медицини, що розглядає
фізіологічні та патологічні процеси, пов'язані з вагітністю, пологами та
післяпологовим періодом, а також методи діагностики, лікування та профілактики
ускладнень вагітності та пологів.
Акушерство
— одна з найдавніших медичних дисциплін. У давні часи жінки народжували без
допомоги або з допомогою однієї із старших жінок у родині. На подальших етапах
розвитку суспільства з'явились люди, що почали займатись лікуванням хворих
професійно. Акушерська допомога перебувала тоді виключно у руках жінок-акушерок
(повитух). Медичні знання у них були примітивними, проте деонтологічні принципи
— досить високими: варто лише згадати, що за біблійними свідченнями
баби-сповитухи Шіфра і Пуа відмовилися виконати наказ царя Ірода вбивати усіх
новонароджених хлопчиків (Кн. Вихід, 1).
В
Україні першими лікарями були ворожбити і знахарі-відуни, обавники, потворники
і кудесники, — у яких лікування йшло поруч із закляттями та замовляннями.
Лікарське знання стало «книжним», коли Україна увійшла в тісні зв'язки з
Візантією. З'явилися вчені лічителі або лічці. Перша лікарня була заснована за
княгині Ольги при Києво-Печерському монастирі. З Никоновського літопису відомо,
що князі, діячі церкви стали фундаторами багатьох закладів, де міг отримувати
медичну допомогу простий люд, зокрема Єфрем, єпископ Переяславський (XI ст.)
«...зданія многа воздвиг і будови банні і врачеве і больници всім приходящим
безмездне врачування
іже
не бисть допреже на Русі». Лічці-монахи, найбільш відомі серед яких Агапіт,
Алімпій і Дем'ян Пресвітер, володіли «мудрістю книжною», знали
"властивості лікувальних рослин і безкоштовно лікували кожного, хто
звертався до монастиря.
З
тих же часів відомі і жінки-лічці: Февронія-цілителька і дочка князя Мстислава
Володимировича Євпраксія-Добродія (1108-1172), яка стала візантійською
імператрицею під іменем Зоя. Перу Євпраксії (Зої) належить перша на Русі
медична книга, написана грецькою мовою «Алімма», в якій викладено і
систематизовано медичні знання тієї пори, зокрема з акушерства та гінекології.
Перший
український доктор медицини та філософії Георгій Дрогобич (1450-1494), «Георгій
з Русі», як його називали, був ректором Болонського і професором Краківського
університетів, учителем Коперника. Він був відомий усій Європі своєю
просвітницькою діяльністю, а також як видатний філософ та лікар.
У
XVI-XVII ст. в Україні з'являються шпиталі та притулки для хворих і немічних,
що створювалися міщанськими братствами. Рани січовиків-запорожців гоїли у
«козацькому шпиталі» Трахтемирівського монастиря. Братські притулки, шпиталі та
школи утримувала разом з міщанами українська шляхта. Давні грамоти зберегли для
нас імена жертводавців — високоосвічених українських жінок: Анастасії
Гольнаської, що покрила видатки на переклад українською мовою та друкування
Пересопницького Євангелія; сестри Олена і Софія Чар-торийські заснували при
Пересопницькому монастирі шпиталь для недужих вбогих та школу для селянських
дітей; Гальшка Гулевичівна Лозка створила при Київському Богоявленському
монастирі братську школу (1615) та шпиталь; Ганна Гойська обдарувала землями
Почаївську Лавру; Раїна Могилянка, княгиня Вишнівецька, стала фундаторкою
Прилуцького, Ла-динського, Лубенсько-Мчарського монастирів, що були на ті часи
осередками національної культури, освіти та медицини.
Визвольна
війна українського народу, неминучі у війні поранення та спустошливі епідемії
покликали до життя нові медичні структури: аптеки, аптекарські городи,
карантини, шпиталі. У XVIII ст. у Єлисаветграді (нині Кіровоград) відкрито
першу в Україні медичну школу.
Одна
з перших вищих шкіл Східної Європи — Києво-Могилянська Академія. Ректор
Академії Феофан Прокопович, більш знаний як філософ та богослов, написав
дисертацію з «фізіології» про причину нетлінності тіл печорських святих.
Проте
здобути вищу медичну освіту у ті часи можна було лише за кордоном. І тому син
полтавського священика Нестор Максимович Максимович-Амбодик (1744-1812) їде 1770
року до Страсбурзького університету і навчається там коштом «го-ліцинської»
стипендії, фундаторка цієї стипендії, княгиня Катерина-Смарагда Голіцина
(1720-1761) за життя страждала на «делікатну жіночу неміч» і побажала позбавити
інших жінок від таких страждань. Вона залишила великий спадок, на відсотки від
якого здобули освіту в Страсбурзі, «славному своїм акушерством», Нестор
Максимович, основоположник наукового акушерства і автор першого підручника
російською мовою «Мистецтво сповивання», Олександр Шумлянський (1748-1795), що
захистив у Страсбурзькому університеті дисертацію, присвячену тонкій будові
нирки (капсула Шумлянського-Боумена), а далі працював «градським акушером» у
Москві і помер у бідності, хоч заслуги його вже визнала вся Європа, а Париж вшанував
титулом «члена-кореспондента», відомі лікарі та науковці І.Руцький,
М.Тереховський, С.Леонтович. У Лейдені (1780) захистив дисертацію на акушерську
тему «Про переваги симфізеотомії перед кесаревим розтином» майбутній славетний
епідеміолог, уродженець села Янівка Чернігівської губернії Данило Самойлович.
У
1805 році відкрився університет у Харкові. Акушерська клініка на 4 ліжка була
там створена у 1829 році. Лише 1862 року, коли кафедру акушерства та
гінекології посів Іван Павлович Лазаревич, клініка була розширена до 25 ліжок.
Блискучий хірург, І.П.Лазаревич зробив першу в Росії оваріотомію. На
Лондонській виставці 1873 p. за створення «Атласу гінекологічних та акушерських
інструментів» і прямих акушерських
щипців,
які стали відомі в Європі як «російські щипці», професор Лазаревич був
нагороджений золотою медаллю.
У
Київському університеті св.Володимира, створеному у 1834 році, медичний
факультет був відкритий 1841 року. Кафедру акушерства та гінекології очолив
А.П.Матвєєв (1816-1882). Саме А.П.Матвєєв запропонував метод профілактики
го-нобленореї шляхом закапування очей новонароджених 2% розчином азотно-кислого
срібла. При клініці він організував школу для акушерок і написав для них
спеціальний посібник.
Наступник
О.П.Матвєєва, Георгій Єрмолайович Рейн, впроваджував у практику асептику та
антисептику, успішно здійснив 18 оваріотомій, був організатором Київського
акушерсько-гінекологічного товариства.
Велику
роботу щодо організації пологових будинків в Україні провів професор
Г.ф.Писемський (1862-1937). З його ініціативи було відкрито перший колгоспний
пологовий будинок, першу жіночу консультацію в Києві, створено перші палати
патології вагітних.
Значним
є внесок українських акушерів-гінекологів у проблему знеболення пологів. Основи
психопрофілактичної підготовки вагітних до пологів заклали харківські професори
К.І.Платонов і І.З.Вельвовський. Цей метод дістав визнання у багатьох країнах
світу. О.Ю.Лурьє (1897-1958), професор Київського медичного інституту, почав
запроваджувати масове знеболення пологів фармакологічними засобами.
Завдяки
самовідданій праці лікарів-організаторів медичної допомоги у 50-ті роки в
Україні стаціонарною родопоміччю було охоплено майже 100% жінок у містах і
70-80% у селах. Потреба в сільських пологових будинках зменшилася, вони
поступово почали закриватися, профілактичну допомогу перебрали на себе
фельдшерсько-акушерські пункти, а стаціонарне лікування хворі із сільської
місцевості отримували у центральних районних та дільничних лікарнях.
У
повоєнні роки з ініціативи О.Ю.Лурьє було запроваджено метод масових
профілактичних онкооглядів жінок, що шляхом ранньої діагностики дало змогу
зменшити кількість ви-
падків
запущеного раку жіночих статевих органів. Позитивну роль відіграло об'єднання
консультацій для жінок з пологовими будинками і гінекологічними стаціонарами в
єдиний лікувально-профілактичний заклад. Ці заходи сприяли кращій організації
обслуговування вагітних, роділь і породіль, гінекологічних хворих, підвищенню
кваліфікації лікарів.
Зараз
лікарів в Україні готують у 16-ти вищих навчальних закладах — академіях,
університетах. Середніх медичних працівників навчають у коледжах, медичних
училищах та вищих навчальних закладах. Практичну родопоміч здійснює біля 12
тисяч акушерів-гінекологів та 40 тисяч медичних працівників середньої ланки.
