64. Класифікація лікарських засобів, що впливають на функцію органів дихання
Стимулятори дихання
Лікарські засоби, що впливають на функцію органів дихання, поділяються на такі групи:
1. Стимулятори дихання.
2. Протикашльові засоби.
3. Відхаркувальні засоби.
4. Засоби, що застосовують у випадках бронхіальної обструкції.
5. Засоби, що застосовують при набряку легень.
6. Засоби, що призначають при захворюваннях органів дихання інфекційної природи (бронхіт, пневмонія, туберкульоз легень тощо).
Частота і глибина дихання регулюється дихальним центром. Збудження дихального центру через рухові нерви передається на дихальні м'язи, внаслідок чого змінюється вентиляція і газообмін у легенях.
У регуляції дихання активну участь бере автономна нервова система. При підвищенні тонусу симпатичної частини автономної нервової системи збільшується частота дихання, розширюються бронхи і зменшується секреція бронхіальних залоз. Підвищення тонусу парасимпатичної частини автономної нервової системи викликає уповільнення дихання, звуження бронхів і збільшення секреції бронхіальних залоз. Гостра недостатність дихання є однією з найбільш небезпечних ситуацій, що виникають при отруєнні вуглецю оксидом, при асфіксії новонароджених, утепленні тощо.
У випадках пригнічення дихання легкої і середньої тяжкості призначають стимулятори дихання (аналептики). Класифікацію аналептиків за типом дії. Їх стимулююча дія зумовлена підвищенням збудливості невронів, поліпшенням функції рефлекторного апарату, скороченням латентного періоду і посиленням рефлекторних відповідей різних відділів центральної нервової системи.
Збудження центру дихання під впливом аналептичних засобів зумовлює збільшення легеневої вентиляції та газообміну, підвищення вмісту кисню і зменшення вуглекислоти в крові, збільшує надходження кисню до тканин і виведення продуктів метаболізму, стимулює окисні процеси і відновлення кислотно-основної рівноваги організму. Одночасно збуджується судиноруховий центр, що викликає підвищення периферичного опору й артеріального тиску, поліпшення гемодинаміки. Деякі аналептичні засоби (кофеїн, камфора) мають також пряму стимулюючу дію на серце.
Зазначені ефекти виявляються головним чином в умовах пригнічення дихання і функції серця.
Призначаючи стимулятори дихання, слід враховувати, що різниця між дозами, які збуджують дихання, і такими, що викликають судоми, відносно невелика.
Аналептичні засоби є антагоністами засобів для наркозу, снодійних, алкоголю, наркотичних анальгетикш і мають виразні «пробуджувальні» властивості: зменшення глибини і тривалості наркозу, відновлення рефлексів. Такий ефект достатньо виразний лише в разі застосування високих доз аналептиків, що значно перевищують терапевтичні і навіть мінімальні судомні дози. Тому у випадках отруєння токсинами, що пригнічують центральну нервову систему, аналептики вводять у дозах, достатніх для відновлення дихання, кровообігу і деяких рефлексів. Антагонізм між ними є двосторонній — вплив аналептиків можна зняти засобами для наркозу і снодійними.
Маючи спільні фармакологічні властивості, стимулятори дихання відрізняються один від одного за деякими параметрами фармакодинаміки і фармакокінетики. Вибір препарату залежить від причини пригнічення дихального центру і характеру порушень дихання.
Бемегрид належить до похідних піперидину. Застосовується головним чином у випадках отруєння барбітуратами. Фармакодинаміку бемегриду, кордіаміну, камфори, сульфокамфокаїну — див. у розділі «Аналептики», с 186; кофеїну — «Психомоторні стимулятори» , с 181.
Етимізол (біс-[метиламід]-1-етиламідазол-4,5-дикарбонової кислоти) належить до групи антифеїнів — похідних діаміду імідазолкарбонової кислоти.
Фармакокінетика. Добре абсорбується в кишках і швидко проникає до тканин мозку. Метаболізується в печінці; екскретується переважно нирками. Препарат вводять внутрішньовенно або внутрішньом'язово.
Фармакодинаміка. Механізм дії етимізолу пов'язують з пригніченням фосфодіестерази і накопиченням у тканинах цАМФ. Переважна дія етимізолу пов'язана з прямою стимуляцією дихального центру, що зумовлює прискорення і поглиблення дихання. Етимізол займає особливе місце серед стимуляторів дихання, оскільки, збуджуючи центри довгастого мозку і підкіркових утворень, одночасно пригнічує кору великого мозку. Препарат не виснажує неврони дихального центру і не викликає пробуджу вального впливу при отруєнні наркотичними анальгетиками і снодійними засобами. Отже, етимізол поєднує в собі властивості аналептика і транквілізатора, тому його використовують як стимулятор дихання переважно у випадках отруєння морфіном та іншими наркотичними анальгетиками, а також у психіатрії як заспокійливий засіб.
Етимізол має також ноотропоподібні властивості, поліпшує пам'ять, підвищує розумову працездатність. Стимулює продукцію кортикотропіну, зумовлюючи збільшення вмісту глюкокортикоїдів у крові, що викликає протизапальний і протиалергічний ефекти. Має імуномодулюїбчу і бронхорозширювальну здатність. Може стимулювати синтез легеневого сурфак—танту, який сприяє розправленню альвеол. Етимізол помірно підвищує тонус міокарда, посмугованих м'язів, розширює вінцеві судини, гальмує агрегацію тромбоцитів.
Показання: отруєння наркотичними анальгетиками, пригнічення дихання легкого і середнього ступеня під час і після наркозу, при різних станах, що супроводжуються зменшенням легеневої вентиляції, під час і після асфіксії у новонародженних, іноді при астенічних станах.
Побічна дія: диспепсичні явища, порушення сну, неспокій, запаморочення.
Протипоказання: психічне і рухове збудження.
Камфора є біциклічним кетоном терпенового ряду. В медицині використовують напівсинтетичну камфору, яку отримують з ялицевої олії.
Сульфокамфокаїн — комплексна сполука сульфокамфорної кислоти і новокаїну.
Карбоген — це суміш вуглецю діоксиду (5—7%) з киснем (95—93%), яку використовують для інгаляцій. Вуглецю діоксид є фізіологічним регулятором дихання. Він чинить прямий і рефлекторний вплив на дихальний центр (переважає пряма дія). Вдихання газової суміші з 3% СО2 підвищує вентиляцію легень у 2 рази, а з 7,5% — у 5—10 разів. Максимальний ефект розвивається через 5—6 хв. Вдихання великих концентрацій (понад 10%) викликає значний ацидоз, задишку, судоми і параліч дихання.
Одночасно вуглецю діоксид збуджує судиноруховий центр, у зв'язку з чим звужуються периферичні судини і підвищується артеріальний тиск, але розширюються судини мозку. При підвищенні концентрації СО2 у вдихуваному повітрі до 5% мозковий кровообіг зростає на 50%, а при 7,5% — удвічі. Розширення судин мозку пов'язане з прямим впливом СО2 на гладкі м'язи їх стінки.
Показання: отруєння засобами для наркозу, вуглецю оксидом, сірководнем, асфіксія новонароджених, різні захворювання з недостатністю дихання, профілактика ателектазу легень, після наркозу тощо.
Обов'язковою умовою призначення карбогену є відсутність вираженої гіперкапнії, оскільки збільшення концентрації СО2 може супроводжуватись не збудженням, а пригніченням дихального центру. Якщо через 5—8 хв від початку інгаляції СО2 дихання не поліпшується, інгаляцію потрібно припинити.
Лобелін і цититон є Н-холіноміметиками.
65. Протикашльові засоби
Протикашльові засоби знижують збудливість кашльового центру і пригнічують кашель.
Процес очищення дихальних шляхів відбувається внаслідок рефлекторного підвищення секреції бронхіальних залоз, активності миготливого епітелію і перистальтичних рухів бронхіол. Подразнення кашльових рефлексогенних зон, особливо в ділянці біфуркації трахеї і нижче гортані, викликає кашель.
Кашель — це рефлекторний акт, що координується кашльовим центром, який міститься у довгастому мозку поруч з дихальним. Кашель є захисною реакцією, що сприяє усуненню подразника з дихальних шляхів. У випадках їх заповнення секрет стає в'язким за рахунок збільшення концентрації білків, глікозаміногліканів, лейкоцитів і відділяється важко. Кашель набуває тривалого характеру і виснажує хворого. Напад кашлю викликає підвищення тонусу бронхіальних м'язів, розтягнення легень, зниження легеневої вентиляції, порушення функції серця і кровообігу в малому та великому колах. Застосовуючи протикашльові засоби, повністю пригнічувати кашель не слід, оскільки це погіршує самоочищення бронхів і затримує процес одужання.
Проти кашлю застосовують лікарські засоби, що пригнічують кашель (протикашльові), і засоби, які полегшують виділення харкотиння (відхаркувальні).
Класифікація:
Протикашльові засоби поділяють на дві групи:
1. Засоби центральної дії, що пригнічують кашльовий центр:
а) наркотичні анальгетики (кодеїну фосфат, морфіну гідрохлорид);
б) ненаркотичні протикашльові засоби (глауцин, окселадин).
2. Засоби периферичної дії, які блокують чутливі нервові закінчення кашльових рефлексогенних зон (лібексин).
До препаратів центральної дії належать наркотичні анальгетики (кодеїну фосфат, морфіну гідрохлорид) та ненаркотичні протикашльові засоби (глауцину гідрохлорид, окселадин, бутамірату цитрат), які застосовують у тих випадках, коли кашель не має продуктивного характеру. Головним показанням для їх застосування є тривалий сухий кашель при хронічних запальних процесах дихальних шляхів.
У випадках тривалого застосування кодеїну фосфату разом з ослабленням кашлю зменшується легенева вентиляція внаслідок пригнічення дихального центру і виникає можливість пристрасті. Кодеїну фосфат протипоказаний дітям до 6 місяців. У зв'язку з можливістю розвитку пристрасті його призначають з обмеженнями, як і інші наркотичні анальгетики. Кодеїну фосфат входить до складу комбінованих таблеток, що застосовують проти кашлю — «Код-терпін», «Таблетки від кашлю» та ін.
Глауцину гідрохлорид є алкалоїдом мачку жовтого родини макових. На відміну від опіатів, діє на кашльовий центр вибірково, не пригнічуючи дихання і не затримуючи виділення харкотиння. Не викликає обстипації і лікарської залежності, дітям не протипоказаний. Препарат має адреноблокуючі властивості, тому в разі зниженого артеріального тиску не рекомендується.
Окселадин (пакселадин, тусупрекс) вибірково пригнічує кашльовий центр. Не викликає сонливості, не пригнічує дихання, не впливає на моторику кишок.
Побічна дія: нудота, блювання, біль у надчеревній ділянці.
Бутамірату цитрат (інтусин, стоптусин, синекод) крім протикашльової, має бронхорозширювальну, відхаркувальну, протизапальну дію.
Лібексин — це синтетичний препарат переважно периферичної дії з місцево-анестезуючими і спазмолітичними властивостями. За протикашльовим ефектом не поступається кодеїну гідрохлориду, проте не пригнічує дихання і не викликає залежності.
Показання: гостра респіраторна вірусна інфекція, бронхіт, бронхіальна астма та ін.
Засоби, які пригнічують кашель, комбінують з відхаркувальними.
66. Відхаркувальні засоби. Засоби, що застосовують у випадках бронхіальної обструкції
Класифікація:
Відхаркувальні засоби за механізмом дії поділять на такі групи:
1. Бронхосекреторні або секретомоторні засоби (регідранти), які сприяють видаленню рідкого мокротиння (трава термопсису, коріння алтея, калію йодид, натрію гідрогенкарбонат та ін.):
а) засоби рефлекторної дії;
б) засоби резорбтивної дії.
2. Відхаркувальні засоби прямої дії (муколітики), що сприяють розріджуванню мокротиння (трипсин кристалічний, ацетилцистеїн, бромгексин, амброксол та ін.):
а) препарати протеолітичних ферментів (трипсин кристалічний, хімотрипсин), а також нуклеаз (рибонуклеаза, дезоксирибонуклеаза);
б) синтетичні муколітики (ацетилцистеїн, карбоцистеїн, месна);
в) стимулятори синтезу сурфактанту (бромгексин, амброксол — лазолван);
г) замінники сурфактанту (альвеофакт, екзосурф) — призначають немовлятам при синдромі дисемінованого внутрішньосудинного згортання.
До бронхосекреторних засобів рефлекторної дії належать трава термопсису, коріння алтея лікарського, коріння китяток (рос. — истод), кореневище і коріння синюхи, трава фіалки триколірної та ін. Відхаркувальний ефект цих засобів пов'язаний з подразненням слизової оболонки шлунка, звідки пульси через чутливі шляхи потрапляють до ядер блукаючого нерва. Звідси збудження передається через еферентні волокна до залоз і гладких м'язів стінки бронхів, внаслідок чого посилюється секреція залоз, миготіння бронхіального епітелію і перистальтика бронхіол. В результаті харкотиння розріджується і прискорюється його виділення. Рідкий секрет, обволікаючи слизову оболонку, захищає її від подразнення, що сприяє згасанню запального процесу і кашлю.
Показання: бронхіт, бронхотрахеїт.
Побічна дія: у великих дозах — блювання (як блювотні засоби не використовуються, оскільки викликають тривалу нудоту і дуже подразнюють слизову оболонку шлунка).
До відхаркувальних засобів рефлекторної дії відносять також препарати: терпінгідрат, ефірні олії деяких рослин (плодів анісу, трави чебрецю, материнки звичайної, багна, коріння дев'ясилу, листя підбілу звичайного), препарат комплексної дії пертусин та ін. Калію йодид, амонію хлорид, натрію гідрогенкарбонат діють резорбтивно. Після приймання всередину виділяються бронхіальними залозами, стимулюють секрецію, розріджують мокротиння, а також активізують рухову функцію епітелію бронхіол.
Поряд з підвищенням секреції бронхіальних залоз ці засоби мають протимікробну дію, розширюють бронхи.
Натрію гідрогенкарбонат розплавляє муцин, а також полегшує виділення харкотиння при зміщенні його рН у лужний бік.
Показання: хронічний бронхіт.
Побічна дія: у випадках тривалого застосування препаратів йоду може розвинутись явище йодизму (нежить, слиновиділення, вугроподібний висип на шкірі). Побічні ефекти пов'язані з подразним впливом йоду в місцях виділення. У таких випадках препарат слід відмінити.
Протипоказання: гострі запальні процеси органів дихання, туберкульоз легень.
Ефірні олії і луги діють найефективніше у вигляді інгаляцій з водяною парою (наприклад, 2% розчин натрію гідрогенкарбонату з анісовою олією).
Відхаркувальні засоби прямої дії (муколітики) розріджують мокротиння, впливають на його фізичні та хімічні властивості. Протеолітичні ферменти (трипсин кристалічний, хімотрипсин, дезоксирибонуклеаза) розривають пептидні зв'язки білкових молекул. Через те вони мають неоднакову ефективність при різному складі мокротиння.
Ацетилцистеїн завдяки сульфгідрильним групам розриває дисульфідні зв'язки кислих глікозаміногліканів (мукополісахаридів) харкотиння, що викликає деполяризацію мукопротеїдів і зменшення в'язкості слизу.
Бромгексин та його похідна сполука амброксол нормалізують порушене співвідношення серозного та слизового компонентів бронхіального секрету. Препарати активізують секрецію слизових залоз і миготливого епітелію бронхів, сприяють видаленню слизового секрету, стимулюють синтез і секрецію суртафактанту.
Амброксол і бромгексин призначають у випадках густого, в'язкого, гнійного мокротиння.
При хронічному бронхіті, бронхоектазах, абсцесах легень, що зумовлені запаленням мікробного характеру, муколітики комбінують з протимікробними, а для кращого проникнення в патологічні вогнища — з бронхорозширювальними засобами.
Засоби, що застосовують у випадках бронхіальної обструкції
Найчастішою причиною порушень дихання є брохообструктивний синдром, що виникає при спазмах, набряку бройхів, трансудації і обтурації просвіту бронхів в'язким секретом.
Для лікування хворих з бронхіальною обструкцією використовують такі групи лікарських засобів:
1. Бронхорозширювальні засоби (бронхолітики):
а) Р-адреноміметичні засоби (сальбутамол, фенотерол, тербуталін та ін.);
б) М-холіноблокатори (іпратропію бромід, атропіну сульфат);
в) міотропні засоби (еуфілін).
2. Протиалергічні, десенсибілізуючі засоби (кромолін-натрій, кетотифен, беклометазону дипропіонат та ін.).
3. Відхаркувальні (амброксол).
При інфекційно-алергічній формі бронхіальної астми для санації вогнищ інфекції, що викликають сенсибілізацію організму і сприяють розвитку бронхообструктивного синдрому, використовують протимікробні засоби (антибіотики, сульфаніламідні препарати, похідні нітрофурану, тощо).
