Актуальная Медицина

Это важно.

Мы предлагаем удобный сервис для тех, кто хочет купить – продать: земельный участок, дом, квартиру, коммерческую или элитную недвижимость в Крыму. //crimearealestat.ucoz.ru/ Перепечатка материалов разрешена только при условии прямой гиперссылки //allmedicine.ucoz.com/

Statistics

Онлайн всього: 58

Гостей: 58

Користувачів: 0

Чат

Ефекти β- адренорецепторів:
Лікарські речовини, які блокують β-адренорецептори, характеризуються антиангінальною, протиаритмічною та гіпотензивною дією.. Препарати даної групи блокують β1+2-адренорецептори серця, судин, бронхів. Найбільше розповсюдження отримав анаприлін (пропранолол, обзидан, індерал). Згідно ролі β-адренорецепторів у міокарді, β-АБ викликають такі зміни діяльності серця:
1. Зменшення частоти серцевих скорочень. Зниження збудливості й автоматизму провідної системи серця і запобігання серцевих аритмій, викликаних катехоламінами. Блокуючи β-АР синусного вузла, адреноблокатори усувають активуючий вплив на нього симпатичної іннервації і адреналіну.
2. Зниження сили скорочень і роботи серця. Зменшуються тонус, ударний і хвилинний об’єм серця.
3. Знижується потреба кисню міокардом і блокування метаболічних ефектів катехоламінів. Ці властивості β-АБ сприяють усуванню «конфлікту» між постачанням кисню і потребою в ньому міокарда, що використовується для лікування стенокардії (антиангінальнальна дія). Тривале введення анаприліну приводить до стійкого зниження артеріального тиску, що має значення для лікування гіпертонічної хвороби. Гіпотензивний ефект анаприліну обумовлений також зниженням продукції реніну.
4. Протиаритмічна дія пов’язана зі зниження збудливості і автоматизму провідної системи серця, внаслідок блокади β-адренорецепторів синусного вузла.
Застосовують β-АБ для курсовго лікування стенокардії, гіпертонічної хвороби, аритмій, тиреотоксикозу, хвороби Паркінсона.
Побічні ефекти — нудота, блювота, брадикардія, діарея (пронос), бронхоспазм.
Подібно до анаприліну діє окспренолол (тразикор).
Метопролол (беталок), атенолол, талінолол — кардіоселективні β1-АБ.
Ацебутолол — селективний β1-адреноблокатор, володіє мембраностабілізуючою та симпатоміметичною активністю. На відміну від інших мало впливає на ЦНС. У кишечнику вмоктується добре. Терапевтичний ефект розвивається через 60 хвилин після прийому всередину і триває 5—6 годин. Використовують для курсового лікування гіпертонічної хвороби.
Бісопролол («конкор») — високоефективний β1-АБ, характеризується найбільшою селективністю і силою дії. Зменшує провідність у атріо-вентрикулярному вузлі, зменшує загальний периферичний опір та споживання кисню міокардом, що використовується при аритміях. Біодоступність — до 90%, зв’язування з білками плазми крові — 30%. При прийомі всередину ефект розвивається через 1—2 години і триває до 12 годин. Через гематоенцефалічний бар’єр не проникає.
Застосовують для лікування хронічної серцевої недостатності, для курсового лікування гіпертонії, тахікардії.

Лабеталол — α+β-АБ. Пригнічує зворотний нейрональний захват норадреналіну. До лабеталолу більш чутливі β2-АР, ніж α-АР. За активністю на β-АР поступається анаприліну. Виражений терапевтичний ефект розвивається через 1—2 години і триває 8—10 годин.
Застосовують для курсового лікування гіпертонічної хвороби.
Симпатолітики — речовини, які порушують процеси синтезу, нагромадження або вивільнення медіатору норадреналіну на закінченнях симпатичних нервів, у результаті чого послаблюється або повністю переривається передача імпульсів з пресинаптичної мембрани адренергічних нервових волокон. Разом із тим симпатолітики не впливають на адренорецептори і не перешкоджають дії адреналіну і норадреналіну, введених в організм.
Октадин (ізобарин, ісмелін) пригнічує передачу збудження з адренергічних нервів на ефектор. Під впливом октадину вміст норадреналіну у варикозних потовщеннях зменшується внаслідок пригнічення зворотного захоплення норадреналіну варикозними потовщеннями. В інтранейрональних депо октадин заміщає норадреналін. Перешкоджає депонуванню медіатору норадреналіну і тому знижує артеріальний тиск. На початку дії октадину спостерігається короткочасне підвищення артеріального тиску, тахікардія (внаслідок значного надходження норадреналіну в синаптичну щілину), після чого настає пригнічення адреноміметичних ефектів. Через гематоенцефалічний бар’єр не проникає. Гіпотензивний ефект октадину розвивається повільно (через декілька днів).
Застосовують для курсового лікування гіпертонічної хвороби.
Побічні ефекти — нудота, брадикардія, ортостатична гіпотензія.
Резерпін (алкалоїд раувольфії зміїної — Rauwolfia serpentina) порушує процес депонування норадреналіну у везикулах, що приводить до зниження вмісту норадреналіну у варикозних потовщеннях, сприяє вивільненню із депо та нервових закінчень катехоламінів (адреналіну, норадреналіна та серотоніну) і зменшує їх запаси, що спричинює зниження тонусу ЦНС. На зворотнє нейрональне захоплення норадреналіну резерпін не впливає. Гіпотензивний ефект виявляється через 4—5 днів після прийому препарату і досягає максиму через кілька тижнів. Артеріальний тиск поступово знижується. Зниження тонусу судин під впливом резерпіну обумовлене тим, що цей препарат підвищує тонус парасимпатичної частини вегетативної нервової системи. Подібно діє раунатин — препарат раувольфії зміїної, який містить суму алкалоїдів цієї рослини.
Резерпін проникає через гематоенцефалічний бар’єр і діє заспокійливо на ЦНС, зменшує нервове напруження, почуття страху (проявляє антипсихотичну активність — застосовують для лікування шизофренії), знижує рухову активність та артеріальний тиск. Антагоністами резерпіну щодо його пригнічуючої дії на ЦНС є інгібітори МАО (ніаламід, який відновлює баланс катехоламінів і серотоніну в тканинах мозку).
Застосовують симпатолітики для курсового лікування гіпертонічної хвороби.
Побічні ефекти — брадикардія, міоз, набухання слизової оболонки носової порожнини, затримка рідини в організмі, посилення моторики шлунково-кишкового тракту, посилення секреції залоз шлунка (збільшення виділення шлункового соку багатого на хлористоводневу кислоту), що призводить до ульцерогенної дії (утворення виразок шлунка), екстрапірамідні розлади (тремор мускулатури — синдром паркінсонізму). Для корекції екстрапірамідних розладів призначають циклодол.

43. Засоби для наркозу
Засоби для наркозу — лікарські речовини, що пригнічують функціональну активність центральної нервової системи, спричиняють тимчасову втрату больової та інших видів чутливості з одночасною втратою свідомості й розслаблення скелетної мускулатури. Наркозні засоби викликають тимчасовий зворотний функціональний параліч ЦНС.
Лікарські речовини, що викликають наркоз, використовуються для загального знеболення і проведення хірургічних втручань на органах і системах організму людини. Засоби для наркозу неоднаково діють на різні відділи ЦНС, а саме: спочатку послаблюється функція кори великих півкуль і підкірки, потім — спинного мозку; в останню чергу під впливом великих (токсичних) доз пригнічуються функції довгастого мозку, де знаходяться життєво важливі центри (дихальний, судиноруховий).
Механізм дії наркозних засобів — порушення (блокування) синаптичних (міжнейронних) передач збудження в різних відділах ЦНС. Електрофізіологічними дослідженнями встановлено, що засоби для наркозу гальмують передачу нервових імпульсів у неспецифічній аферентній системі стовбура мозку (ретикулярна формація).
Засоби для наркозу поділяються на:
1) засоби для інгаляційного наркозу (рідкі або газоподібні речовини, які вводяться через дихальні шляхи);
2) засоби для неінгаляційного наркозу, які вводяться внутрішньовенно, підшкірно, внутрішньом’язово, ректально.
Засоби для інгаляційного наркозу (ефір для наркозу, закис азоту, фторотан, метоксифлуран).
Ефір для наркозу в порівнянні з іншими засобами має високу наркотичну дію та порівняно мало токсичний. Проте керувати глибиною наркозу важче, ніж наркозом іншими інгаляційними засобами.
За глибиною наркозу розрізняють 4 стадії: аналгезія, збудження, наркозний сон і пробудження.
Перша стадія — аналгезія (приглушення) триває до 3 хвилин, характеризується втратою больової чутливості при збереженні свідомості. Аналгезія достатня для короткочасних оперативних втручань (розтин флегмони, абсцесу).
Друга стадія — збудження, характеризується втратою свідомості і контролю функцій вищих центрів. Рефлекторна діяльність посилюється, тонус м’язів підвищується, посилюється рухове і мовне збудження.
Третя стадія — хірургічного (наркозного) сну. В цій стадії є чотири рівні хірургічного наркозу: 1 — поверхневий наркоз; 2 — легкий наркоз; 3 — глибокий наркоз; 4 — надглибокий наркоз, при якому хворі втрачають свідомість, реакція на больові подразники відсутня, зіниці звужені, дихання стає поверхневим, якщо не припинити давання наркозної речовини, то людина може померти внаслідок зупинки дихання.
Четверта стадія — пробудження, розвиваються ті самі ознаки, що й при засипанні, але в зворотному порядку. При передозуванні можлива агональна стадія.
Ефір для наркозу посилює секрецію травних залоз у період введення в наркоз; підвищує вміст глюкози в крові за рахунок розщеплення глікогену в печінці. Збільшується виділення адреналіну і норадреналіну. Подразнюючи слизові оболонки ротової порожнини і дихальних шляхів, посилює виділення секреції, викликає спазм голосових зв’язок і кашель.
Фторотан відрізняється від інших інгаляційних речовин тим, що не горить і не утворює вибухових сумішей з киснем, закисом азоту. Наркоз розвивається швидко, не викликає блювання і подразнення слизових оболонок, незначно пригнічує дихання. При застосування фторотану можлива гіпотензія, підвищення чутливості міокарда до адреналіну, внаслідок чого можливі аритмії.
Засоби для неінгаляційного наркозу (ректальний ефірно-олійний) вперше запропонував у 1847 р. видатний хірург М.І.Пирогов.
М.П.Кравков у 1903 р. випробував спочатку на тваринах, а потім разом з С.П.Федоровим запровадив у хірургічну практику внутрішньовенне введення гедоналу.
Наркоз, при якому використовується кілька способів введення засобів для наркозу (інгаляційні та неінгаляційні засоби) називається комбінованим наркозом.
Недоліком неінгаляційного наркозу є те, що регулювати глибину такого наркозу важче. Для неінгаляційного наркозу використовують гексенал, тіопентал натрію, натрію оксибутират і ін.
Гексенал. Наркоз при введенні гексеналу розвивається швидко без стадії збудження, тривалість дії — до 30 хвилин. Використовують свіжо приготовлені розчини 1—2%. Вводять внутрішньовенно крапельно.
Гексеналовий наркоз не можна вводити при захворюваннях печінки, цукровому діабеті, сепсисі, бронхіальній астмі, тому що його біотрансформація відбувається у печінці, а це може призвести до отруєння.
Тіопентал натрію вводять внутрішньовенно крапельно, як і гексенал. Діє подібно до гексеналу.
Натрію оксибутират пригнічує проведення збудження по моно- і полісинаптичних шляхах спинного мозку, викликає деполяризацію центральних закінчень аферентних нервових волокон, підвищує стійкість організму до гіпоксії. Виявляє також заспокійливу дію, викликає сон.
Застосовують переважно для вводного і базисного наркозу.
При введенні великої кількості натрію оксибутирату можлива гіпокаліемія. Для профілактики гіпокаліемії застосовують розчин калію хлориду.
Пропанідид (сомбревін) — препарат короткочасної дії. Наркоз настає через 30—40 секунд і триває до 5 хвилин. Застосовують при тонзило- і аденектомії, вправленні вивихів.
Побічні ефекти: тахікардія, підвищення артеріального тиску, гіперемія і болючість вздовж вен, в які його вводили.
Предіон (віадрил) — наркотична активність недостатня, тому його використовують для вводного наркозу. Ефект розвивається через 5—15 хвилин і триває до 30 хвилин.
Кетамін (кеталар, каліпсол) — хірургічний наркоз не розвивається. Ефект розвивається через 30—60 секунд і триває до 10 хвилин при внутрішньовенному введенні. При внутрішньом’язовому введенні ефект розвивається через 2—6 хвилин і триває до 30 хвилин. Скелетні м’язи під дією кетаміну не розслаблюються. Застосовують для вводного наркозу.
Побічні ефекти — підвищення артеріального тиску, гіперсалівація.
Сомбревін (пропанідид) наркоз настає швидко через 30—40 секунд без стадії збудження. Тривалість до 3 хвилини. Швидко гідролізується холінестеразою плазми крові.

44. Снодійні засоби
До снодійних належать різноманітні за хімічною структурою лікарські засоби, які пригнічують функцію ЦНС і викликають сон, що наближається до фізіологічного.
Історія застосування снодійних засобів умовно поділяється на 4 етапи. Перший етап, пов'язаний із застосуванням рослинних і хімічних (органічних) речовин, спирався на народний досвід і спостереження лікарів. Ефективність засобів, що використовувались у цей період, невелика; об'єктивного аналізу їхньої дії практично не було. Другий етап пов'язується із впровадженням барбітуратів, які за ефективністю і силою дії залишаються найнадійнішими снодійними засобами. Барбітурати примушують спати невтомлену людину навіть удень.
Після того, як у 1903 р. було отримано перший барбітурат — веронал (барбітал), хіміко-фармацевтична промисловість запропонувала сотні нових сполук, з них у практику ввійшло близько 60, а утрималось лише 7. Ці цифри свідчать про незадовільний характер їхньої дії, ускладнення внаслідок застосування барбітуратів (толерантність і потреба у зв'язку з цим у збільшенні дози, фаза післядії і порушення фази сну, лікарська залежність тощо) стали серйозною перешкодою на шляху їх широкого використання при порушеннях сну — інсомнії, або диссомнії (безсоння — неточний термін).
Наступні етапи зумовлені розвитком психофармакології, сомнологічного вчення і поліграфічних методів дослідження. У 50-х роках з'явились перші психотропні засоби (аміназин, мепротан), які поряд зі специфічною психотропною активністю (нейролептичною, транквілізуючою) мали і снодійний ефект. Водночас у 1953 р. було відкрито фазу швидкого сну (ФШС), або фазу «швидкого руху очей під спущеними повіками»* що істотно змінює уяву про нейрофізіологію сну. Електрофізіологічні дослідження (реєстрація електроенцефалограми, електроокулограми, електроміограми тощо), які використовуються для вивчення нічного сну, виявились єдино об'єктивними методами не тільки діагностики порушень сну, а й оцінки ефективності снодійних засобів. Полісомнографічні методи дослідження дали змогу встановити неспроможність барбітуратів як регуляторів структури сну і водночас виявили переваги транквілізаторів — снодійних засобів третього покоління.
Сьогодні транквілізатори вважаються засобами вибору при інсомнії, тому що вони, порівняно з барбітуратами, меншою мірою деформують профіль сну, відрізняються низькою токсичністю і доброю переносністю.
В останні роки з'явились снодійні засоби четвертого покоління, які мають високу ефективність при розладах засинання і прискорений період виведення, у зв'язку з чим при їх використанні немає постгіпнотичної фази. До їх числа належать зопіклон (клас циклопіролонів), класи тріазолодіазепінів та імідазодіазепінів. Особливе зацікавлення викликають ендогенні сполуки, виділені з мозку, що мають моделюючий і програмуючий вплив на сон (пептид дельтаси, речовина, або субстанція, Р, ендорфіни тощо).
Сомногенні пептиди не можуть сьогодні бути використані як снодійні засоби, оскільки швидко руйнуються пептидазами. Проте їх можна використовувати як прототипи при конструюванні принципово нового класу снодійних засобів — фізіологічних регуляторів сну пептидної природи.
Класифікація снодійних засобів грунтується на їхній хімічній будові і має 7 основних груп:
1. Барбітурати і споріднені з ними сполуки (фенобарбітал, барбаміл, етамінал-натрій).
2. Похідні бензодіазепіну (нітразепам, діазепам, феназепам, флунітразепам).
3. Сполуки аліфатичного ряду (хлоралгідрат, бромізовал).
4. Ноотропні засоби — похідні ГАМК (натрію оксибутират, фенібут).
5. Похідні циклопіролонів (зопіклон).
6. Похідні імідазопіридинів (золпідем).
7. Похідні етаноламінів (донорміл).
Крім перелічених симптоматичних снодійних засобів для коригування порушень сну за спеціальними показаннями можна використовувати окремі препарати з інших фармакологічних груп. Це, передусім, седативні засоби (калію бромід, натрію бромід, препарати валеріани, собачої кропиви п'ятилопатевої (пустирник), синюхи блакитної та ін.), а також невролептики (аміназин, хлорпротиксен тощо) в малих дозах, антидепресанти з вираженим седативним ефектом (амітриптилін, азафен, піразидол) та протигістамінні засоби (димедрол, дипразин, супрастин).
Незважаючи на численність снодійних засобів, жоден з них не відповідає вимогам бездоганного снодійного, а саме: надійно підтримувати нормальний сон, при порушеннях сну індукувати фізіологічний сон, не створювати побічних ефектів, не викликати постгіпнотичного стану, зниження ефективності при повторному застосуванні, лікарської залежності тощо. Найсуттєвішим недоліком більшості снодійних засобів є те, що сон, який вони викликають, не є фізіологічним.
Нормальний, фізіологічний сон людини має певну циклічну організацію. У здорових людей протягом ночі відбувається від 2 до 6 завершених циклів, у кожному з яких виділяють фазу синхронізованого (ортодоксального, повільного, передньомозкового) і фазу десинхронізованого (парадоксального, швидкого, задньомозкового) сну. Крім того, фазі повільного сну (ФПС) властиво закономірне чергування кількох стадій (рівнів) глибини. Перша стадія — це поштовхоподібні переходи від активного неспання до стану сонливості. Друга стадія відповідає дрімоті (зникнення α-ритму), третя є початком власне сну — поверховий сон («сонні веретена»), четверта і п'ята — це глибокий сон (δ-сон). Фаза повільного сну триває 1,5 години.
Після цього різко змінюється якість сну — з'являються швидкі рухи очних яблук, пришвидшується дихання, змінюється пульс, виникають хаотичні м'язові скорочення. Глибина сну в цій фазі збільшується, хоч на ЕЕГ реєструється картина, властива періоду неспання. Саме тому фазу швидкого сну (ФШС) називають парадоксальною. Швидкий сон — період сновидінь і активного перероблення інформації — становить 20—25% загальної тривалості сну.
За одностайною думкою вчених, більшість снодійних засобів при їх постійному використанні не можуть відновити нормального профілю сну. Можливо, тільки два препарати можуть гарантувати фізіологічний сон — натрію оксибутират і хлоралгідрат.
Фармакологія снодійних засобів
Сьогодні сформувалось таке уявлення про фармакологію снодійних засобів (А.М. Вейн, К. Хехт, 1989):
1. Снодійні засоби шляхом редукції ФШС, а також δ-сну, викликають порушення циклів сну.
2. Припинення приймання снодійних призводить до зростання тривалості ФШС (феномен віддачі). Оскільки під час ФШС підвищуються вегетативні і гормональні функції організму, в цей час зростає небезпека виникнення інсульту та інфаркту міокарда.
3. При постійному застосуванні снодійних засобів подовжуються періоди засинання і нічного пробудження. Отже загальна тривалість неспання стає значно більшою і навіть перевищує її у хворих, які снодійних не приймають.
4. Як правило, ефект снодійних засобів втрачається через два тижні. З цієї причини пацієнти часто самостійно збільшують дозу, приймають додаткові засоби або посилюють дію снодійних за допомогою алкогольних напоїв, що різко збільшує ризик тяжких ускладнень.
5. У разі тривалого (багаторічного) приймання снодійних засобів виникає лікарська залежність.
6. Деякі снодійні засоби, насамперед барбітурати, повільно виводяться з організму. При повторному застосуванні відбувається накопичення їх або їхніх метаболітів. На найбільшу небезпеку наражаються особи літнього віку, у яких біотрансформація лікарських речовин уповільнена. Ризик лікарської інтоксикації з віком збільшується, у зв'язку з чим застосування барбітуратів після 60 років протипоказане.
7. Усі снодійні засоби мають побічну дію, індивідуально різноманітну і зростаючу при постійному прийманні.
8. Більшість снодійних засобів має побічну дію вже наступного ранку: втома, розбитість, зниження працездатності тощо.
9. Особливо обережно мають приймати снодійні засоби водії. Кумулятивні властивості препаратів спричиняють зниження реактивності і збільшують небезпеку виникнення нещасних випадків.
10. Оскільки ефект снодійних засобів посилюється алкоголем, під час приймання цих препаратів вживання алкогольних напоїв протипоказане.
Таким чином, накопичений досвід щодо ефектів снодійних засобів дає змогу зробити висновок, що призначення снодійних засобів при інсомнії може бути виправдане лише в тих випадках, коли етіотропне лікування неможливе або неефективне, а також тоді, коли всі інші немедикаментозні способи лікування (гігієнічні, фізичні, психотерапевтичні тощо) повністю вичерпані.

Барбітурати і споріднені з ними сполуки
Барбітурати є похідними барбітурової кислоти — сполуки двоосновної малонової кислоти з сечовиною (назва «барбітурова» дана в честь дня Св. Барбари, коли в 1863 р. ця сполука була синтезована німецьким хіміком Байєром). Сама барбітурова кислота не є снодійною, але її похідні, отримані заміщенням двох атомів водню при вуглецевому атомі у п'ятому положенні на різноманітні органічні радикали (фенільні, алкільні, галоїдалкільні, арильні тощо), є ефективними снодійними засобами.
Сьогодні з барбітуратів як снодійні застосовують фенобарбітал (люмінал), барбаміл (амітал-натрій), етамінал-натрій (нембутал). Барбітурати ультракороткої дії (гексенал, тіопентал-натрій) застосовують переважно для неінгаляційного наркозу.
Барбітурати у вигляді основ погано розчинні у воді. Добру розчинність мають їх натрієві солі. Тому для прискореної абсорбції при прийманні усередину або ректально до них рекомендується додавати 0,2—0,3 г натрію гідрогенкарбонату.
Снодійна сила барбітуратів зростає зі збільшенням алкільного радикалу, але при цьому зменшується тривалість їх впливу. Введення у молекулу барбітурової кислоти фенільного радикалу сприяє підсиленню і подовженню дії, а також сприяє розвитку протисудомної активності.
Вплив на ЦНС. Барбітурати викликають різної глибини пригнічення функції ЦНС, а саме; у малих дозах (10—20 мг) виявляють седативну дію (використовують при гіпертонічній хворобі), у більших (50—100 мг) виявляють снодійний ефект.
Механізм снодійної дії барбітуратів — пригнічення полісинаптичних структур головного мозку, послаблення активуючої імпульсації з ретикулярної формації на кору головного мозку, зниження реактивності нейронів кори, посилення дії ендогенних гальмуючих медіаторів нервової системи — ГАМК.
Спинний мозок. Під впливом барбітуратів пригнічуються як полі-, так і моносинаптичні рефлекси спинного мозку.
Серцево-судинна система. Терапевтичні дози барбітуратів знижують артеріальний тиск і частоту серцевих скорочень.
Шлунково-кишковий тракт. Під впливом барбітуратів рухова активність кишечника не змінюється. Терапевтичний ефект барбітуратів при виразковій хворобі шлунка і дванадцятипалої кишки пояснюється седативною дією.
Печінка. У терапевтичних дозах барбітурати не впливають на нормальну функцію печінки. При тривалому застосуванні барбітуратів настає звикання (толерантність). Толерантність пов’язана з прискоренням біотрансформації їх у печінці, оскільки барбітурати стимулюють (індукують) утворення в мікросомах печінки ферментів, які руйнують їх. Тому не доцільно призначати тривало діючі снодійні засоби з однієї хімічної групи.
Індуковані барбітуратами ферменти печінки, які сприяють детоксикації, не володіють специфічністю і можуть руйнувати також інші лікарські речовини, послаблюючи їх лікувальні властивості. Не слід одночасно призначати барбітурати з антикоагулянтами непрямої дії (кумарини), тому що останні швидко руйнуються у печінці індукованими ферментами, внаслідок чого зменшується їх ефективність (підвищення зсідання крові). Після відміни барбітуратів антикоагулянтна дія зростає, що може бути причиною кровотеч.
Застосовують барбітурати при безсонні, судомах, епілепсії, гіпертонічній хворобі.

Побічні ефекти барбітуратів — непереносимість, яка супроводжується головними болями, нудотою, блюванням, алергічні реакції, амнезія.
Для похідних барбітурової кислоти при повторному застосуванні властива матеріальна кумуляція. Найбільш чітко кумуляція проявляється у препаратів тривалої дії (фенобарбітал), що пов’язано з повільним виведенням з організму.
У людей зі звиканням до барбітуратів часто спостерігається перехресна резистентність до групи препаратів, що пригнічують ЦНС, в тому числі до наркотичних засобів і засобів для неінгаляційного наркозу. Але толерантність розвивається тільки по відношенню до гіпнотичної дії барбітуратів, а їх токсична дія суттєво не збільшується.
До барбітуратів при тривалому застосуванні розвивається лікарська залежність.
При комбінованому застосуванні барбітуратів та інших лікарських речовин, таких як спирт етиловий, бензодіазепіни, антигістамінні засоби — може розвиватись явне пригнічення функції ЦНС. Депресивний ефект барбітуратів посилюється при застосуванні їх одночасно з антидепресантами (інгібітори МАО). Барбітурати індукують активність мікросомальних ферментів печінки, що призводить до зниження ефекту.
Гостре отруєння барбітуратами може статися внаслідок випадкового або навмисного прийому великих доз.
Симптоми отруєння — пригнічення функції ЦНС, колапс, пульс слабкий і рідкий, шкіра холодна і волога, дихання повільне і поверхневе. Зіниці ока звужені, а потім розширюються.
Отруєння барбітуратами (барбітал, фенобарбітал, барба¬міл, етамінал-натрій та ін.) виникає здебільшого при суїцидальних спробах, але може бути і наслідком медикаментозної ін¬токсикації.
Клінічно отруєння барбітуратами характеризується спочатку сонливістю, атаксією, «грою зіниць» (зміною величини їх), ди¬зартрією. Потім спостерігаються стале звуження зіниць, при¬гнічення рефлексів, зниження тонусу м'язів, температури тіла, роз¬вивається коматозний стан, який може спричинити смерть. При виході з коматозного стану спостерігається психомоторне збуд¬ження, що змінюється різко вираженою астенією, депресією. Часто виникають порушення трофіки (випадіння волосся, дерматози тощо). Найтяжчим симптомом є розлади дихання, зумовлені ура¬женням мозкового стовбура і легень. Порушуються також діяльність серця і функція нирок
Хронічне отруєння розвивається при застосуванні барбітуратів тривалої дії. Отруєння проявляється сонливістю, слабкістю, порушенням координації, запамороченням, можливі галюцинації, психомоторне збудження, судоми, порушення кровообігу, травлення, функції печінки і нирок.
Лікування хронічного отруєння зводиться до поступового зниження дози снодійного препарату і до повної відміни його. Одночасно проводять симптоматичне лікування.
Лікування отруєння. полягає в промиванні шлунка слабким розчином калію перманганату (0,05% — 1000 мл),, застосуванні пронос¬них засобів, високих сифонних клізм, в інтубації трахеї або трахеостомії, штучне дихання і вентиляцію легень без збільшення кількості кисню. форсованому діурезі (реополіглюкін, маніт то¬що), внутрішньовенному крапельному введенні 1,0—1,5 л 4 % роз¬чину гідрокарбонату натрію, призначенні серцевих глікозидів.
Катетеризація сечового міхура. Зігрівання тіла. Гемодіаліз, перитонеальний діаліз
Для профілактики пневмонії застосовують антибіотики. У тяжких ви¬падках рекомендується гемодіаліз; внутрішньовенне введення 10 мл 0,5 % розчину бемегриду (аналептичний засіб). Бемегрид є антагоністом снотворних препаратів, зменшує токсичність бар¬бітуратів, знімає пригнічення дихання і кровообігу, справляє сти¬мулюючий вплив на центральну нервову систему.

Фармакокінетика. Усі барбітурати практично повністю абсорбуються у травному каналі (наприклад, абсорбція фенобарбіталу становить 80%). У крові вони частково (5—75%) з'єднуються з білками плазми. Погано абсорбуються різними органами і тканинами, добре проникають крізь тканинні бар'єри. Снодійний ефект розвивається через 30—60 хв. Біотрансформуються у печінці окисненням бічних ланцюгів до неактивних кислот, кетонів, спиртів. Швидкість біотрансформації залежить від структури барбітуратів і значною мірою визначає тривалість їх дії. Барбітурати з циклічними радикалами (наприклад, гексенал), а також сполуки тіо-барбітурової кислоти (наприклад, тіопентал-натрій) швидко інактивуються в печінці і тому їхня дія є короткочасною — 10—20 хв. Усі інші барбітурати порівняно мало метаболізуються і повільно виводяться з організму, внаслідок чого відбувається їх кумуляція, а дія триває близько 8 год.
Слід зазначити, що поділ барбітуратів на середньо- і довгодіючі не виправдав себе: у клінічних дослідженнях при застосуванні однакових доз барбамілу, етамінал-натрію, фенобарбіталу суттєвих відмінностей у тривалості їх дії не було. Тривалість дії більшості барбітуратів становить 12—36 годин, фенобарбіталу — 24—96 годин, причому повна елімінація терапевтичної дози фенобарбіталу відбувається тільки через 2 тижні. Виведення барбітуратів прискорює підлужування сечі. Барбітурати (особливо фенобарбітал) є сильними індукторами мікросомних ферментів печінки (цитохрому Р450 і кон'югуючих ензимів). Одночасно з посиленням синтезу ферментів окиснення збільшується у 10—12 разів їх активність. Внаслідок цього у процесі комбінованої терапії можлива небезпечна взаємодія з іншими препаратами (антикоагулянтами групи кумарину, кортикостероїдами, пероральними контрацептивами, протиепілептичними засобами, ергокальциферолом тощо). З тієї ж причини після двох тижнів постійного застосування снодійний ефект барбітуратів припиняється (фармакокінетична толерантність).
Снодійний ефект барбітуратів полягає у прискореному засинанні й тяжкому пробудженні.
Фармакодинаміка. Барбітурати діють на пацієнтів як за наявності порушень сну, так і без них. Вони викликають скорочення ФШС і δ-сну, порушують ритмічність циклів сну. Приймаючи барбітурати, внаслідок пригнічення фази швидкого сну, відповідального за модуляцію інтелектуальномнестичних і емоційних процесів, хворі відзначають погіршання запам'ятовування, втрату гостроти сприймання, гнучкості і рухливості психічних процесів. До того ж, навіть після одноразового прийому барбітуратів спостерігається постгіпнотичний ефект (запаморочення, слабкість, непевна хода, недоладне мовлення, нудота тощо), який посилюється при повторному застосуванні. Після безсонної ночі хворий робить менше помилок, ніж після ночі з прийманням барбітурату перед сном.
Снодійний ефект барбітуратів зумовлений впливом їх на проведення збудження в численних синапсах різноманітних структур мозку. Точками впливу є кора великого мозку, сітчасте утворення, гіпоталамус, лімбічна система, таламус, у яких відбувається недиференційоване гальмування у вигляді мікронаркозу. Останнім часом доведено існування специфічних барбітуратних рецепторів (вважають, що вони, як і бензодіазепінові рецептори, входять до комплексу ГАМК-рецепторів), стимуляція яких підвищує чутливість ГАМК-рецепторів. Таким чином підвищується активність ендогенної синаптичної ГАМК.
Депримуюча дія барбітуратів залежить від їх дози. Призначення доз нижчих за гіпнотичні (1/3—1/20 снодійної дози) викликає седативний ефект, що використовується у випадках комбінування барбітуратів з іншими лікарськими засобами, наприклад при вегетативно-судинній дистонії, гіпертензивній і виразковій хворобах для отримання анальгетичного ефекту. Вищі дози барбітуратів мають протисудомну дію. Фенобарбітал — найактивніший з барбітуратів — є високоефективним і безпечним протиепілептичним засобом (за рахунок етильної групи у п'ятому положенні).

Класифікація снодійних засобів
1.Снодійні засоби з наркотичним типом дії.
А.Похідні сечовини (похідні барбітурової кислоти — барбітурати):
а) тривалої дії — фенобарбітал (ефект триває 6—8 годин);
б) середньої тривалості дії — етамінал натрію, барбаміл (тривалість ефекту 4—6 годин);
в) короткочасної дії — гексобарбітал (тривалість ефекту 2—4 години).
Б.Похідні аліфатичного ряду — хлоралгідрат, бромізовал, карбромал (тривалість дії 6—8 годин).
В.Похідні піперидину і піридину — ноксирон (тривалість дії 3—4 години).
2.Транквілізатори (анксіолітики) — похідні бензодіазепіну — нітразепам, феназепам (тривалість дії 6—8 годин).
3.Похідні імідазопіридину — золпідемівадал (тривалість дії до 4 годин).
4.Похідні циклопіролону — зопіклон (тривалість дії до 4 годин).
5.Похідні хінозоліну — метаквалон (тривалість дії 2—4 години).
6.Похідні ГАМК — оксибутират натрію (тривалість дії 6—8 годин).
Похідні бензодіазепіну
Ці препарати є високоефективними при різноманітних порушеннях сну, насамперед у хворих з невротичними розладами. Особливо широко як снодійні використовують транквілізатори бензодіазепінового ряду, які поряд з гіпноседативною дією мають снодійний ефект.
Снодійний ефект різних транквілізаторів виражений неоднаково, у зв'язку з чим їх поділяють на «денні» і «нічні». До «денних» належить рудотель, який мало впливає на стан неспання і не перешкоджає будь-якому виду активної діяльності. До «нічних» транквілізаторів належить сибазон (седуксен, діазепам, реланіум, валіум), нозепам (тазепам, оксазепам), лоразепам (тавор, ативан), нітразепам (еуноктин, радедорм), феназепам. Характерною властивістю цих транквілізаторів є виразний гіпнотичний ефект, що дає змогу використовувати їх як снодійні засоби.
Фармакокінетика. Похідні бензодіазепіну швидко і досить повно абсорбуться у травному каналі. Під впливом похідних бензодіазепіну передусім зникають розлади засинання, властиві для різноманітних невротичних і неврозоподібних станів. Внаслідок загального заспокоєння швидше настає сон, хоча власне снодійного ефекту, подібного до ефекту барбітуратів, коли сон має ніби насильницький характер, більшість похідних бензодіазепіну не мають. Тільки окремим представникам цього класу — нітразепаму, феназепаму, лоразепаму — властивий власне снодійний ефект. При їх застосуванні не тільки прискорюється засинання, а й збільшується тривалість і глибина сну практично при всіх неврозах, неврозоподібних станах, психопатіях, а також соматичних захворюваннях з порушеннями сну.
За ступенем зниження терапевтичного ефекту при розладах сну похідні бензодіазепіну можна умовно розташувати в такому порядку: феназепам → нітразепам → лоразепам → хлозепід → діазепам → оксазепам. Деякі дослідники зазначають, що нітразепам за снодійним ефектом перевищує барбітурати. Сон, який викликають транквілізатори, ближчий за структурою до фізіологічного. Вони слабше, ніж барбітурати, пригнічують ФШС і δ-сон, подовжують латентний період ФШС і менше порушують ритміку циклів сну. Похідні бензодіазепіну збільшують загальну тривалість сну, головним чином, за рахунок значного збільшення тривалості III стадії (поверховий сон) і скорочення періоду засинання. Феномен віддачі (компенсаторне збільшення тривалості швидкого сну) після відміни транквілізаторів менш виражений, але може зберігатися протягом п'яти тижнів.

Это важно.

Поиск

Реклама

Statistics

Нас смотрят

Ссылки.

Чат